Є рідне слово. Вічне, невмируще! Спираюся на нього, мов на камінь.

 

*   *   * 

Цей теплий дощ…

Він пахне полинами!

Трава навкруг притихла

до знемоги!

Мережки хмар

і грім гучний над нами,

і ця дрібничка –

геть намокли ноги.

 

Вода небес

краплинками зі скроні

пливе до губ

і пє твоє кохання.

А я стою

в солодкому полоні,

закохуюся щиро,

без вагання!

 

На все життя!

Бо ми у ньому – гості.

І не буває

у гостях погано.

Привітний дощ…

Він сипле в тихій млості.

Ловлю його,

 як бу́льбашки шампану.

 

 

 

 

*   *   *

Все поле тихо спить

у сяйві цвіту гречки.

Ми поглядом торкнулись

легким, як мрій політ.

Задумливо цвіркун

на мандоліні ґречно

сьогодні так заграв,

немов крізь сотню літ.

 

Ці пахощі ланів,..

що можна мед лизати!

Ці зорі мерехтять

у сріблених вінках!

Тут жайворон заснув

із виводком багатим.

Луна його пісень

на росяних житах.

 

Злетів меткий кажан

під реквієм заграви,

крилом торкнув зорю,

що падала з небес.

І зелено у снах

гойдались буйні трави.

І добре нам було,

 

бо світ любовю скрес. 

 

 

 

*   *   *

Над соснами

дуже сонячно.

І день,

як натхненний поет.

Тут вечором

буде зоряно,

закоханих душ –

злет.

 

Дерев недосяжні пальчики

колотимуть неба блакить,

дріматимуть сонячні зайчики,

залюблені в кожну мить.

 

 

 

 

 

БУЛА ВЕСНА

 

Життя п’янило і цвіло.

Була весна, квітки, тепло,

І хори птаства в небесах,

Медовий присмак на вустах,

І юнь, настояна в вині,

Думки снувала чарівні.

 

 І раптом – ти. Твоя хода.

Твій чистий погляд, як вода…

Якісь флюїди повсякчас

В’язали шлейфом туго нас…

Душа співала голосна! –

Кохала я. Була весна.

 

 

БУЛА ВЕСНА

 

 

 

Життя п’янило і цвіло.

Була весна, квітки, тепло,

І хори птаства в небесах,

Медовий присмак на вустах,

І юнь, настояна в вині,

Думки снувала чарівні.

 

І раптом – ти. Твоя хода.

Твій чистий погляд, як вода…

Якісь флюїди повсякчас

В’язали шлейфом туго нас…

Душа співала голосна! –

Кохала я. Була весна.

 *   *   *

А крила Янгола всипані зорями!

І як мені одненьку попросити?

Коли вимолю –

заховаю її

глибшенько в серці.

Як тільки зіронька розтане –

заворожить душу,

я знаю;

розтечеться судинами,

діткнеться таїною своєї сили

до мого єства.

Лагідні промінчики цікавої зіроньки

лоскотатимуть допитливу свідомість,

розбурхавши в ній приспану мрію –

НЕ БУТИ РАБОМ! 

 

Так думалось…

 

 

*   *   *

Спиває небо голубі тумани,

На жовтім листі спочиває синь,

І тихо сяє усмішка у мами

Крізь терни, рóки… та густий полин…

 

Казки летять у вирій, ніби гуси.

Клекоче даль у зойку журавля…

Усе, що можеш і усе, що мусиш –

Несеш на прощу мамі звіддаля.

 


ГРОЗА

Плеще вітер у долоні,

Підганя гривасті коні,

Стелиться до ніг;

Булавою грім лякає,

Гуркіт хвилями пірнає

Під намоклий сніп.

 

Золотяться струни зливи.

Град періще, наче сливи,

Що летять з гори.

– Гой-я-гой! – вербиця грає.

– Гой-я-гой! – душа ридає,

Плачуть явори…

 

 

*   *   *

Розхристані сніги

хапає в жмені вітер,

свавільно навкруги

жбурляє до небес.

У пору цю лиху

душа шукає віри,

у пору цю глуху

не бродить навіть пес.

 

Сніжинки мовчазні

наділи білі льолі,

кружляє хоровод

чи тіней, чи то снів?..

Плете зима сніги

і має їх доволі,

скувала білий світ

і він таки змалів.

 

Хто скаже нам, чому

повсюди ця знемога?

Навіщо снігопад

розбурхав хміль думок?..

Охрещені життям,
прошкуємо до Бога,

і вітер навісний

чатує кожен крок.

 

 

ТІЛЬКИ Б НЕ СПАТИ

Вечір за вікнами

хмари снує

поглядом чорного звіра.

Вечір отруту

на рани ллє

в час,

коли стомиться віра.

Спати не можна,

не треба,

бо там,

в прихистку темної ночі,

зорі забудуть

ясніти нам

(промені їхні – пророчі).

Тільки б не спати!

У снах проминеш –

вичахне стежка до роду.

Котиться хвиля

брудних колотнеч

в серце мого народу.

 


ЛІТО

Брикає жваве літо, як лошатко.

Його підківки цокають до груш.

А груші ті – схилилися до хатки,

Вросли корінням в колисанку руж…

 

Грушки медові зріють соковито.

Пянка гниличка падає в траву…

А літо мчить у даль несамовито,

Збиває з часу куряву живу…

 

 

*   *   *

Зимовий вечір тулиться до ніг,

Чарує душу вічками-зірками…

Іде таємна сповідь поміж нами

У прихистку засніжених доріг.

 

Рипить мороз. Він грає соло скрипки.

То музика одвічної ходи,

Зігрітої у люті холоди

Небесним сяйвом зоряної нитки…

 

 

ВІРШІ З КНИГИ "У КУПЕЛІ ВІТРІВ"

 

*   *   *

В містерії часу

живу, як на сцені.

І буду я вічною,

наче трава.

Помру і воскресну.

І листя зелене

щемливо згадаю

не раз і не два...

 

Усе, як і вчора.

На все є причина.

Про неї майстерно

зіграє скрипаль.

Я осінь. У тиші

знаходжу спочинок.

По сутінках серця

і спогад, і жаль.

 

 

РОЗДУМИ

Очі привітні

в душу дивляться сміло.

Плащик не скриє

серця твого таїну.

Статися має.

Дещо давно змаліло.

Дехто прибуде,

той,

хто воскрес від сну.

 

Статися мусить.

Час невблаганно короткий.

З ранку до ночі,

з осені - до зими

час непомітно

перебирає чотки

вічного кола,

стукає,

мов чобітьми.

 

 

*   *   *

Се дихає вітер. Отой, що господар на вулиці,

Бо лине усюди забавно, хоч є безпритульний.

Ці звуки небесні до серця привітненько туляться

Зворушливим поглядом Вічності – ніжним і чуйним.

 

Се шлях неозорий, розписаний сонячним зайчиком.

І бути в дорозі з тобою зуміє не кожен.

О, мій пілігриме, поділимось хлібним окрайчиком.

Коли двоє рáзом – здолати  ніщо їх не зможе!

 

 

*   *   * 

Стати горою

і слухати музику ранку.

Вирвати сумнів,

що кішкою серце шкребе.

День освятився.

Пора відхилити фіранку.

– Сонечко, здрастуй,

я довго чекала тебе!

 

Вічності ритми

надто швидкі і поспішні.

Небо вібрує,

ніжно торкає мій нерв.

Трішечки сумно:

вже відбіліли всі вишні,

їхня задума

трави колише тепер.

 

 

*   *   * 

Усе мине.

Оце воно відбуде…

У мреві скресне

прижиттєва муштра.

Згорає сонце.

Бог добро не гудить,

тому неправді кланятись

не мушу.

 

Іду кудись,

прийшла покірно звідкись…

Вітаю день,

кладу його у пам’ять.

З послань космічних

зустрічаю вісті

чи то хороші,

а чи ті, що палять.

 

Є рідне слово.

Вічне,

невмируще!

Спираюся на нього,

мов на камінь!

І пахне хліб домівкою

насущний,

і досі ще блукає світом

Каїн.

 ______________

У меві – (діал.), у мареві.

 

 

*   *   *  

Цей вік загадковий,

зіркий, наче сойки око.

Задумливе поле

осінньо розсіює беж…

Іду, бо це просто.

На серці сьогодні вогко.

Буває сутужно.

А часом і боляче теж.

 

Зівяле бадилля

смиренно прослало тіні.

І скільки їм жити  

це знатимуть інші вітри.

Душа таки вічна,

бо сили її нетлінні.

Відлунює в далі

на ангельські згуки згори.

 

 

ТАТОВІ

Тату,

я знаю Вас краще,

ніж Ви себе.

Правда Ваша,

мов грім.

Кому її

мучену,

згірклу,

уярмлену

до ниточки розповім?

 

Мовчали уста Ваші,

довго мовчали,

ховали притуплений біль.

Тату,

я знаю,

усе несказанне,

як буря у заметіль.

 

Життя вигинало і спину, і руки,

тіні лякали чужі,

падали груші осінні в задумі,

бились грудьми до межі.

 

Тату,

чи знаю Вас краще,

ніж Ви себе?..

Правда Ваша,

мов грім!

Вона у мені

рветься криком уярмленим,

дужим,

неначе Гольфстрім.

 


РАНЬ ОСІННЯ

                        Жертвам акції «Вісла»

                    присвячую

Згаслі рóки

сняться видивом явленим.

Зяві бути

ясною,

наче день.

Сива память

пахне сіном привяленим,

поки в часі

небо долю пряде.

 

Плескіт річки

злився з ляскотом праника.

Рань осінню

крик ворони стрічав.

Прала жінка

хустку,

скровлену ранами.

Господи,    

торкнися її плеча.

 

Пропливала

чорна смуга задимлена.

Все згоріло –

хата і спориші…

Стала жінка,

в потойбіччя задивлена,

наче в неї

вкрали частку душі.

 

*   *   *

 

         Найдальший упав ниць, простяг руку,

   затиснувши в кулак колосок з волошкою.

            Йосип Позичанюк. Новела «В житі»

 

Мій Боже,

допоки,

де клята провина,

чому братовбивство

і злоба, і страх?

Спадає на труни

розморена глина,

і дихають ясно

свічки в молитвах.

 

Щоденно

огидні

спаскуджені люди

несуть із поклоном

дари сатані

і творять безчинства,

і праведних

гудять,

і їх убивають

підступно в огні.

 

Я бачу криваве

чистилище світу.

А, може, це пекло?

Війна є війна…

Розбиті скрижалі

Твого заповіту,

мій Боже,

страждає

вдова не одна…

 

За вдовами діти,

батьки, наречені,

і мертві, й живі,

земляки і рідня…

Хай ворог трясеться

у спазмах мігрені,

і горе народу,

що нас витісня!

 

 

*   *   *

 

Вечір може не спати –

Його розбудить війна.

Стежка іде від хати,

Мати в зажурі сумна.

 

– Діти, синочки, де ви? –

Зява двох тіней в саду.

Важко мокрим деревам

Чути навислу біду.

 

*   *   *

 

А над горбами земними

воронів крики чорні.

А на горбах обвітрених

сіре місто потворне.

Вікна – не вікна…

Холодні.

Гульбище для морозу.

Люди пощезли.

В норах

пишуть історії прозу.

 

 

*   *   *

 

Спокійно там, де нас нема,

Бо де ми є –  тривог багато…

Голосить ангельська сурма

Над Божим світом розіпятим.

 

Вінок терновий кожний день

Йому кладуть на скроні люди.

І хтось когось кудись веде

Лукавим поглядом Іуди.